Холодніє, й за це люблю осінь,
Пливуть хмари
з-за річки на схід,
Не підУть ноги росами босі,
Не зійдУть вже зі стежки у брід.
Зате верби скрізь
листям постелять,
Очерет голосніш шелеснЕ,
Головне — не зима,
не хурделить,
Осінь поруч — і це головне.
Кожен раз як востаннє блукаю,
Її днем, листопАдом бреду,
То в калиновий кущ заглядаю,
То колючу шипшину торкну.
Між дерев стежка,поміж ожини,
Попід плетево хмелю веде,
По піску, до невтомної хвилі,
Що до берега піну гребе.
От якбИ без дверей,
вікон жИтло,
І без стін, лише небо вгорі,
Може й тіло до цього б
не звикло,
Та комфортно булО би душі.
15.09.2025.
Ганна Зубко
