Ми пишемо тексти на зморшках води,
Шукаємо спокій в уламках розмов.
У кожному серці, крізь шаткість ходи,
Шукаємо сенс серед брухту основ.
Душа, як занедбаний часом вокзал,
Де потяги більше нікуди не йдуть,
Але у чеканні застиг персонал,
І фари нічні прорізають цю муть.
Ми носимо в серці засохлі сади
І жити вчимося їм наперекір.
А зорі згорають безслідно. Куди?
Лишивши у небі недовгий пунктир.
Болить те, що прагнемо будь-що спасти,
Що б'ється у ребрах, як птах уві сні.
І кожен рятує, що зміг пронести
Між тим, ким він є, і хто він в глибині…
22 вересня 2026 р.
