Із кожним роком важчає хода,
І настрій час навмисне як пригні́тив…
Повзе асфальтом бджілка, не зліта,
Нема крилечка, вітер покалічив.
Візьму в долоню, в квітах посаджу́,
Часу́ пожити вже не так багато,
Шкода́ мені маленьку ту бджолу,
Що вже не зможе медом пригощати.
Тепло теж скоро з літом відійде́,
Йтимуть дощі, тумани нависати…
Цікаво просто — чи мене буде́,
Хоча б один хтось, щиро поминати?
09.08.2026.
Ганна Зубко
