Закон на паузі. Совість — у шухляді.
А в запорізьких степах — полин і дим.
Ми тут тримаємо небо в залізній облозі,
Поки хтось у тилу став «недоторканним» і «святим».
Ви кажете: «черга», ви кажете: «треба»,
А самі пакуєте в буси, мов лютих звірів.
Але чому ж ваш син не бачить цього неба?
Чому він у списках «броні» та «ефірів»?
Якби ТЦК та поліції зняти кашкети,
Та в наші окопи — де піт, де метал, де розрив.
Ми б їх зустрівши, всміхнулись: «Ну що, комітети?
Тепер покажіть, як тримати свій власний порив».
Ми б їм пояснили — красиво, і чітко, і влучно,
Як пахне земля, коли в неї вгризаєшся в ніч.
Тут закон не на паузі. Тут він звучить нерозлучно
З кожним пострілом, з кожним життям пліч-о-пліч.
Та еліта в саунах малює нові кордони,
Для них ми — статистика, цифри у звітах сухих.
Вони не почують, як плачуть вночі батальйони,
Бо правда для них — це розкіш лише для дурних.
Та ми стоїмо. Не за крісла, не за депутатів,
А за доньок усмішку, за рідний поріг і світанок.
Бо справжня держава — це ми в лабіринтах влади,
А їхня система — то лише дешевий паркан.
Ми вистоїм тут. А коли повернемось додому,
Запитаємо кожного: «Де ти у лютому був?»
І тоді жодна ксива, жодна «броня» чи втома
Не сховає того, хто про совість свою забув
