Знов по небу летить, смерть у лапах несе,
Чорний птах, який зветься Шахедом.
Хто ж із пекла тебе полювати пустив?
В цю країну, з ясним синім небом.
Чи у того бійця, ще існує душа,
Що тебе запускає на вбивство?
Як він спить уночі, коли сниться той плач,
Коли мати хоронить дитину.
Мати в чорній хустині стоїть край землі,
А в руках лише рамка і фото.
Хоч над нею синіє небесна блакить,
Та для неї весь світ – як чорнота.
Ще учора дитина сміялась в дворі,
І тримала матусь за руку.
А сьогодні земля обіймає її,
І мовчить материнська наука.
В домовині лежить її сонячний світ,
Що не встиг смак життя скуштувати.
І матуся в сльозах на могилі лежить,
Бо не може дитини підняти.
А ті чорні птахи все летять у горі,
Несучи Україні страждання.
Та колись над землею, де нині гуде,
Знову тиша стоятиме рання.
І нехай вони знають – не зламати народ,
Той народ, що в цих землях зростає.
Та за кожну дитину, за кожну сім'ю,
Всіх катів – кров за кров покарають.
<br>Верещако Сергій
