Я вишиваю нитками безсоння
цнотливий ранок. Знову, наче, вперше.
Хоч місяць небом мандри не завершив
і краплі ночі ще на підвіконні.
У голку засиляю перший промінь —
хрупкий, сором'язливий і тендітний…
В чеканні чуда у порі досвітній
стоять ліси, сумні і нерухомі.
Рожеву нитку покладу на обрій,
осоння ясно загаптую сріблом,
по травах роси кину дрібно-дрібно,
розсиплю заходом останні зорі.
Розквітне небо вишитим обрусом,
стече у безвість ніч за видноколом.
Дістане ключ Дажбог золоточолий,
розчеше по полях пшеничні вуса!<br>В'ячеслав Семенко
