Ти кажеш, що дату весілля я знов забуваю,
А я пам’ятаю той день, як зустрілися ми,
Як в погляді твоїм, кохана, я тихо розтанув,
Й до ніг твоїх білих всю гордість свою положив.
Ти кажеш, що я квітів купити щораз забуваю,
А я збудував цей просторий і світлий наш дім,
Всю стежку від хвіртки трояндами я засіваю,
Щоб весну щороку ти бачила в домі своїм.
Я пам’ятаю ту ніч і невпинне бажання,
Сплетіння із тіл, та бурхливий вулкан почуттів.
Як цнота пішла у далеке несіяне поле,
Бо зайвою стала на ложі кохання без слів.
Ти кажеш, що був я не завжди з тобою уважним,
Коли ти під серцем плекало дитятко моє,
А я доторкнутись боявся до тебе, кохана,
Я весь тріпотів від щасливих своїх почуттів.
Як це? Скажи мені, бо я ж ніколи не взнаю,
Як нове життя проростає у лоні твоїм?
Що, люба моя, ти щодня відчуваєш?
Як, мила моя, уві сні розмовляєш із ним?
Хай я забуваю коли ми з тобою побралися,
То тільки відмітка на бланку у тебе в руці,
Нехай і важлива для наших з тобою стосунків,
Але не захистить від зламу сімейних замків.
За підпис мій, ти сина мені дарувала,
За підпис свій — доню у світ привела.
Хай шлях наш і далі квітуча дорога вкриває,
А наша любов у цім світі обох нас тримає.
13.11.2025 Тобі.
