Пелюстки півоній мою колихнули весну.
Із осені виросли ранком посріблені айстри,
Я так усміхаюсь, що мабуть, за хвилю засну
В очах серед світу – такого недбалого майстра.
Цей світ насадив коридори величних садів,
Приніс аромати в покої буття – чи темницю,
Повірив у віру, а в доньку її – й поготів
Й вона запишалась, що їй ця свобода на сниться.
Легкі незабудки й колосся у полі шумлять,
Шумить між калинових віт бешкетлива сорока,
Самі небеса цій порі всяко благоволять,
Тому вона точно дорожче, ніж просто «нівроку».
Тонкий серпантин, на плечах виноградна лоза,
І ті, що сховались у тінях по моїм приході,
Погляньте, яка кришталева ця моя сльоза,
Погляньте і йдіть, бо ховатись у закутках годі.
Струмок повернув у той час, де незнані людьми
Живі лабіринти зливались у промінь по світу,
Де щирі і чесні, і часто непрохані ми,
Де все одночасно – і осінь, і весни, і літо…
Ця світла печаль потепліше живого вогню,
Лунає мелодія барв, ароматів і віри,
І хай хто загляне за мою холодну броню –
Хто знає; можливо, очам він своїм не повірить.
Весна причаїлась у зморшках навколо очей,
Цей ранній світанок і правда, написана небом,
Неначе тягар, що відчас відлягнув із плечей,
А більше нічого – а більше для волі не треба…
Темниця позаду лишилась, ключі і замки,
Стоїть з перепуттям доріг розмальована хата,
ДівчИна у ній замовляє на щастя вінки,
Їй кожен, хто поряд пройде, за сестру чи за брата.
Пелюстки жоржин сколихнули паперу листок,
Я так захотіла усе, що в душі, описати…
А впав на папір запашний із весни пелюсток,
І я прилягла – щоб до ранку навчитись літати…
Єлена
