В душі залишилося випалене поле,
Там сірий попіл стелиться крізь дим.
Здається, що не житиму ніколи,
Немов усе згоріло разом з ним.
Де квіти сонячні колись буяли,
Де гомін був і радісний розмай,
Димлять в душі обвуглені розвали,
Що тягнуться в безмежний тьмяний край.
Живе там тиша — дика, непорушна,
Голубить вітер мертву вже траву.
Це пустка чорна, тиха і байдужна,
У ній лиш порожнеча наяву.
Мовчить душа під небом нерухомим,
Тримає тінь сліди колишніх днів.
А вітер ходить полем обгорілим,
Збирає залишки минулих снів.
08 травня 2026 р.
