Холодні болотні очі,
Являються кожної ночі,
Помираючи вдень,
Ховаючись вночі.
Відзеркалюють біль, мов лезо на сонці,
Вдаряючи серце в клітці,
Мертве.
Розб'ється скло,
Проллється кров,
Окине зором око,
Кривавий покров.
Вертаючи все в яскравий сонячний день,
Забється серце знову живе,
Щоб згинути в маячіні натхнень,
Знову проникнути в мистецтво страшне.
Яскраві барви змішають кров
В палітрі багряних розмов,
Слова пройдуть крізь їхні вуха,
Та суть та не буде почута.
Митець загине в лавині думок,
Серце помиратиме знову і знов,
Щоб промінь надії осяяв його,
Та вдарив сильніше, ніж кат батогом.
Думки кричатимуть в агонії розбитих слів,
Загубить його цей смертельний спів,
Він умиратиме знову, щоби ожити,
Та ще більше в болі собі крила спалити.
Дивитись в дзеркало пустими очима,
Щоб думки, як Мара, душили ночима,
Колись митець загине в собі,
Загубить шлях у своїй голові.
Не знайде себе ніколи він,
Залишить тіло брудне та важке,
Вдивляючись в дзеркало осяйне,
Побачить лиш налякані знайомі очі,
Що приходили кожної ночі.
В холодній глибині болотних вод
Тонутиме думка, останній епізод.
Лежатиме тіло холодне, бліде,
Покинутий розум та сяючі очі…
Застигне погляд в дзеркалі клятім.
Окраситься кров'ю підлога хитка та,
Лежатиме ніж поруч із ним.
Загинув, слабкий, незрозумілий митець,
Ось і настав його гістеричний кінець.
02.02.2025<br>Анастасія Франків
