Виявляється, що я утаємничено
у буденностях щодня чекаю вечора.
І не розгадаю — звідки він спливе щораз
в чорно-білий світ рутинного і звичного.
Поскидає маски, позмиває вдаване,
витре білозубу цвіль нещирих усмішок.
Замість них обличчя розфарбує старанно,
і в очах запалить мерехтливу гру свічок.
Барвами мінливими вогнів неонових
висвітить двозначність приторкань і поглядів…
Та вони, як постріли з театру поля дій,
не поранять важко, лиш дурманять голови!
Між парфумами жадань гірчить жіночістю
незборима зваба Євиного яблука…
Та чому ж розгублено тремтить твоя рука
на межі поміж цнотливістю й порочністю?<br>В'ячеслав Семенко
