Народ не сидить.
Він тримає.
Земля під ногами
не вибирає ваги.
Вона звикає.
Тиша тут не рішення —
це спосіб вижити.
Мовчання довше за наказ.
Він не носить ролей.
Він носить дні.
На плечах.
У кишенях.
У погляді.
Кров не рахується.
Її просто стає менше.
І ніхто не питає —
коли саме.
Любов лишається вдома.
Велич — не передається.
Є тільки турбота
про завтра,
яке не гарантоване.
Народ — не щит.
Він — поверхня,
по якій проходять.
Вогонь проходить першим.
Імен не лишає.
Нитки не видно ніколи.
Видно лише руки,
які падають.
Межі приходять самі.
Їх не кличуть.
Їх терплять.
Нива пам’ятає.
Арена — ні.
Іржа теж знає час.
Вона починається зсередини.
Там, де ще тримають.
