Ми – не уламки випадкових днів,
Не тінь, що щезне в холоді й тумані.
Ми виросли з руїн своїх богів,
Щоб далі йти – усупереч омані.
Ми йдемо крізь невпевненість і страх,
Шукаєм сенс у власному падінні.
І досвід визріває у роках,
Мов твердий камінь у гірськім корінні.
Нас манить обрій – світлий і ясний,
Де спокій має форму рівноваги.
Та шлях до нього довгий і складний,
І вимагає мужності й відваги.
Світ поступово сходить із пітьми,
І день росте над лінією краю.
Стаємо вищі за вчорашніх "ми",
Коли тягар помилок відпускаєм.<br>Віталій Решетняк
