Село

Село… село…
Степи, лани, обкладені туманом,
Там на світанку у імлі,
Юні серця захоплені обманом…
Чекають ранньої зорі,
Чекають світу зачин.
Спалахує, так ніби у вісні
Сонця перший «зайчик».
А там, в садах, попід паркан,
Стоять самотні лавки
На них осів вогкий туман,
Десь тут блукають мавки…
А перший промінь розірве
Імли пекучий сором,
Блисне в вікні та натякне,
Що день настане скоро…
І знову праця від рання
І вкотре клопіт повний.
В сараї ґвалт та метушня:
З вівці обрізай вовну,
Корову на тирло відвести,
Мале дівча боїться,
Але так треба і тому
Боятись не годиться!
Про те корова, як одна,
То наче і не страшно,
А як збереться череда,
То якось вже неважно…
Вони всі «Му» і «Му» мичать,
А ти – аж весь заціпив
І хочеться від жаху так кричать,
А ти, мов води випив…
Готуй обід, спечи всім хліб,
Порядок зроби в хаті…
Так є, було сто тисяч літ
Ми ж люди не багаті!
Сам все роби, й мандруй, й ліпи…
На цілий вік роботи!
А хочеться у світ піти,
В селі ж одні турботи…
Проте життя в селі ще є,
Але, скажу відверто –
Що у селі народ живе,
Долаючи проблеми вперто.
На зло усім, на заздрість Вам
Ми будем жити чесно!
А депутати знову кажуть нам,
Що буде все прекрасно…
Не вірю Вашим балачкам!
Не вірю вже давно я,
Бо що скрізь чути тут і там:
Що кожен депутат в нас хам!
І лізе він брудними руками
У наш сільський храм
Що бережемо у душі,
Як невеличкий, але рай,
Наш український хліборобський край!
Весна 2018 р.