І що не кажи, а на серці — печаль,
Мов тінь понад краєм, тривога лягає.
Зронили у прірву свій чистий кришталь,
І горді, в кайданах, по світу блукаєм.
Згасили у чварах, розвіяли в дим
Багаття, що волю кувало сторіччя.
І стали у власному полі — ніким,
У власному домі — вигнанці одвічні.
Ми самі звели цю холодну тюрму,
І самі ж скували іржаві лещата.
І замість світанків ковтаєм пітьму,
Чекаючи мовчки на суд і розплату.
Та досить коритись! Збираймо кришталь,
Збудімо вогонь, що сховався в імлі.
Нехай переплавиться в ярість печаль —
Бо ми не вигнанці на власній землі.
