Ти говорив, що рідна я для тебе,
Приношу дивний спокій в кінці дня,
У кожнім слові, сказанім до неба,
ти обіймав мене в думках щодня.
Ти говорив… А ті слова летіли,
мов білий пух у синю далечінь.
Твої долоні ніби тиша гріли,
а сумніви ввібрала в себе тінь.
Куди втекли слова ті теплі, щирі?
Розсипались, як коми на листках.
Немає літер — лиш простори білі,
де вітер носить їх у моїх снах.
Якщо я рідна, то чому ж так зябко?
Чому душа спокою не знайшла?
Слова твої лишилися на згадку —
та я пішла. Я вільна. І… одна.
27 квітня 2026 р.
