Вперше -коли вже пізно

Ми з тобою не бачились жодного разу,
два роки — словами, думками, без часу.
Без дотиків, зустрічей, просто в мережі,
але ти був ближче, ніж ті, хто поруч і в межах.
Чорняве волосся… я лише уявляла,
як би тебе вперше вживу впізнавала.
Карі очі — темні, знайомі до болю,
хоч бачила їх тільки серцем, не зором.
Твоя посмішка — біла, яскрава, жива,
вона навіть крізь екран мене берегла.
І здавалося — цього достатньо нам,
бо “ми” існували всупереч всім словам.
Ці два роки, що ти подарував мені,
як окреме життя десь у іншій весні.
Ми говорили по дзвінку годинами,
ставали для себе людьми необхідними.
Кружочки і гс — частинки тепла,
в них наша реальність тихенько жила.
Ми були щасливі… по-своєму, так,
поки доля не стерла це все в один знак.
Я ж пам’ятаю, як рятувала тебе,
як тягнула до світла у темній добі.
Шукала статті про тварин для душі,
щоб ти хоч на хвилину забув всі ножі.
Ти був мені ближче, ніж ті, хто “вживу”,
і це було правдою — не на слову.
Я знала тебе… чи мені так здавалось?
Бо зараз лиш тиша від цього зосталась.
І от… парадокс, що ламає мене:
ми вперше зустрілись, коли вже “не те”.
Коли вже мовчання між нами стіна,
і кожне “привіт” — як чужа сторона.
Я впізнала тебе по очах у юрбі,
по темному погляду, рідному мені.
І серце стиснулось — “це він… це ж він…”
але між нами вже тисяча стін.
Мені так хотілось підбігти, обійняти,
сказати, як сильно мені тебе бракує, знати…
але я не змогла — не зламала себе,
і просто пройшла… ніби ти не моє.
З піднятою головою, крізь біль і пітьму,
я вчилась іти, хоч назад я хочу.
Бо правда проста, як удар по грудях:
ти був моїм всім… а тепер — просто “хтось” в людях.<br>Івасюк Анастасія