Світ — шахівниця з вицвілих туманів,
Де кожен крок — це виклик висоті.
Ми б’ємо серце об крихкі обмани,
Шукаючи прихисток в пустоті.
Йдемо по лезу, як по рідній хаті.
Годинник стерся — цифри, наче пил.
Лиш тіні на душі, мов темні вади,
І вже немає ні думок, ні сил.
Короткий спалах між «уже» і «ще не».
Буття — як іскра в темряві нічній,
Де кожна хвиля — крижана й шалена,
І тоне розум у глибинах мрій.
Час розсипає попіл на долоні,
Стирає межі між «було» й «колись».
Ми — відблиски на голому камінні,
Що під дощем у вічність розлились.
Та коли дух скидає пута тіла,
І рветься враз остання нитка спроб,
Душа стає безмежно легка й біла,
Минаючи земний тісний окоп.
І там, де обрій б’є об темні днища,
Де дихають руїни давніх веж,
Мені відкрилась істина найвища:
Немає гравітації та меж.
Немає більше страху чи потреби,
Є прірва, що затягує любов.
Я падаю — й водночас лечу в небо.
І чистий простір огортає знов…
09 травня 2026 р.
