— Мамо, скажи, це моя кімната?
— Так, моя доню, тепер вона твоя.
— А чому ж на стінах не можна малювати?
Ти ж казала, мамо, як була малою,
То на шпалерах квіти малювала ти сама.
-Розумієш, доню, це твоя кімната,
Але ми тут гості, це не назавжди.
Ми знайшли притулок у цьому місті,
Бо втекли з тобою подалі від війни.
— Мамо, а це що не наше місто!?
Я ж пам’ятаю вулички криві,
Як в садок у візочку ти мене возила,
І як вздовж паркану квіти зацвіли.
— Доню моя люба, це теж наше місто,
Місто українське, хай воно цвіте.
Наше ж місто в ранах та стікає кров’ю,
Промайнуло, доню, літо золоте.
— Що ж нам залишилось, моя рідна нене?
Тільки ті валізи, що з собою взяли!?
Що ж у тих валізах можу я тримати!?
Там же мало місця і вони низькі…
Як нам там ховатись з моєю лялькою Еммі?
Де порозкладати всі мої цяцьки!?
— Доню, моя доню, ми щасливі люди,
Ми урятувались від страшної біди,
Є у нас кімната, де ми спати будем,
Є нам що поїсти, є що нам вдягти.
У дворі майданчик, там граються діти,
Там для ляльки Еммі друзів ти знайдеш.
І прийде в дитинство сонечко і квіти,
І щасливі дні ти знову проживеш.
А як мир настане — вернемось до дому,
Квітів насаджаємо, хай цвітуть вони!
І в нашій оселі стіни розмалюємо,
Хай з них ллється радість всій нашій сім’ї.
11.11.2025 Війна, життя.
