Всміхається кава до мене зухвало
І піниться в турці — мов місця замало.
Будильник рве тишу, собака співає,
А в мене вже дах помаленьку злітає.
І плани десь там копошаться і труться,
Мов біля дверей стоять, мнуться і мнуться:
«Війти? Може, ні? Та хто ж її знає?
Вже ніби проснулась… чи ще почиває?»
Я — зомбі по кухні, а кава стікає,
Тікає, сміється і пісню співає.
Собака тим часом виляє хвостом:
«Смаколика дай! Поки прошу добром!»
А плани на мене вже скоса: «Ну, як?
Сьогодні ти геній чи, може, ніяк?»
А я їм у відповідь: «Тихо, сидіти —
Я ще не прокинулась. Кави попити!»
А сонце лоскоче ще сонні фіранки,
І очі собачі сміються від ранку.
А плани… та що там — нехай визрівають.
Вони ж, як і кава, — самі прибігають.
