Ви вийдете до нас у білих сорочках,
Коли затихне останній розрив.
Зі словами про «єдність» у ситих очах,
Забувши про тих, хто у полі спочив.
Ви будете пити за нашу побіду,
Хоч пальця об палець для неї не бив.
І знову закрутите владну бесіду,
Мовляв, «кожен на фронті по-своєму жив».
Та ми не забудем. Ми бачили спини,
Що бігли в кордони в тривожний той час.
Ми бачили буси, що крали людину,
Поки ваш синок розважався на «клас».
Не треба нам подяки, не треба медалі
З рук тих, хто закон свій на паузу поставив.
Ми бачили більше у димній дальні,
Ніж ви у кабінетах, де совість — дефіс.
Ми прийдемо з тиші. Ми прийдемо з болю.
І глянемо прямо у ваші зіниці.
Ми вибороли цю обпалену волю,
Щоб ви не сховали свої таємниці.
Не вийде вдягнути маску героя,
Якщо ти в підвалі від долі ховався.
Бо армія — це не лише твоя зброя,
А честь, що нікому із вас не продався.
За дітей, дружину батьків, за дім, за країну —
Ми вистоїм тут, до останнього дня.
А потім спитаєм за кожну хвилину,
Бо ми — це і є справжня українська сім’я.
