У стінах холодного дому,
на мокрій від сліз підлозі,
розсипається тихо тіло —
і ти вже не допоможеш.
Тут навіть повітря важке,
ніби пам’ятає все, що було.
І кожен наш подих — як тріщина,
що йде з середини,як по склу.
Ми не в силі зібрати те, що розбите,
не вміємо знову скласти в одне.
Тільки тиша між пальцями сиплеться,
як те, що назад не вернеться.
І я стою на межі цього холоду,
де слова вже не мають ваги.
Де “потім” не знаходить дороги,
і “вчора” не має руки.
Та ти — не мовчиш у цій порожнечі,
ти торкаєшся там, де болить.
І словами, що лягають на рани,
ти вчиш це всередині жити.
Не зібрати. Не склеїти. Не повернути.
Але втримати — хоча б на мить
те, що падає в темряву тихо,
і ще вміє всередині бить.<br>Ольга Худан
