Мені здається, що подорослішати —
це як заснути у потязі
десь після другої ночі,
коли чай у підскляннику вже холодний,
а за вікном всі станції
виглядають самотніми.
Спочатку ще намагаєшся не спати:
дивишся, як ліхтарі
повільно відʼїжджають назад,
ніби це вони рухаються,
а не потяг.
А потім засинаєш.
І прокидаєшся від того,
що хтось надто голосно шукає
свою станцію,
і кілька секунд
абсолютно не розумієш,
де ти.
Дорослість взагалі виявилась
дуже дивним способом загубитися.
Які це міста.
Які люди.
Чому твоє життя
виглядає так,
ніби його збирали нашвидкуруч
чужими руками
десь між тривогою і дедлайном.
Навпроти сидить дівчина
з твоїми очима,
твоєю звичкою жартувати,
коли страшно,
і твоєю втомою в плечах —
але ти все одно
не впізнаєш її одразу.
Пишеш комусь «та нормально все»,
ніби люди, які відкривають Teams о десятій ранку,
не можуть раптово захотіти
вийти не на своїй станції
і більше нікуди не їхати.
Ти все ще їдеш додому,
але вже не можеш згадати,
коли саме
перестала знати,
де він.<br>Наталія Павлюк
