У горлі стигне ртуттю мертвий крик,
і вигризає з вен в’язкий потік.
І темрява повзе крізь звук холодний,
і гасне в грудях різкий ритм голодний.
Змовкають дзвони, коли біль реве,
і плавиться небесне скло старе.
Слів попіл падає і стіни зводить,
де тиша поміж тріщинами ходить.
Час витік рідиною у пісок,
де тиша шиє з нервів мотузок.
А дні сповзають у імлу глибоку,
межу стирають між «було» й «забуду».
Повзе в зіниці чорний коридор,
і пам’ять — як розбитий монітор.
І світло рветься, сліпить мої очі,
себе не зшию я із скалок ночі.
Розсипався душі крихкий каркас,
Я п’ю цей попіл, дивлюся на час.
Він в тріщини холодні протікає —
зворотний відлік до нуля триває…
01 червня 2026 р.
