Там, де вгризаються зубами в ціль,
Де вдих — початок, видих — вже межа,
Зійшлися двоє у запеклий бій:
Сліпа Удача й Смерть, як тінь ножа.
Удача кості кидає у літ,
Сміється в очі, сипле іскри світла.
Жбурляє сміхом у польоті щит,
Що під вогнем на мить одну розквітне.
А Смерть стоїть, холодна і німа,
В руці тримає виточені коси.
Вона не знає жалю і вагань,
Лиш тихо множить кулі і покоси.
— Віддай! — Удача рветься крізь цей бій, —
— Він має жити й бачити світанок! —
А Смерть шепоче: — Стій, він уже мій,
Це буде його перший сірий ранок.
Іскрить залізо, кришиться граніт,
І кулю на ходу Удача ловить.
Смерть тінню падає на кожен слід —
Вона метає кулі, не говорить.
Не позіхає Смерть — бере своє,
Коли Удача раптом запізнилась.
Та доки серце в грудях ще живе —
Вони ведуть цей бій собі на милість.
І в кожнім кроці, де триває рух,
Де куля мимо цілі пролітає,
Удача береже юнацький дух,
А Смерть похмуро час в собі стискає.
31 травня 2026
