Знову ранок збирає мене по частинах,
Кава холоне на краю столу.
Я знаю усіх на світлинах,
Та не впізнаю себе вже
Стільки облич я носила на шкірі,
Стільки історій прожила не своїх.
Іноді серце кричить мені тихо:
"Скажи, а де серед них ти
Хто ця жінка в моєму дзеркалі?
Чому в неї очі мої
Я ніби живу, але ніби загублена
Між тим, ким була, і ким є
Хто ця жінка? Дзеркало мовчить
Місто навколо кудись біжить
Та одного дня я себе знайду,
Навіть якщо почну з нуля цю гру.
І раптом розумію в тишині:
Не стала чужою собі навіки.
Просто та дівчина виросла в жінку,
А я не помітила, як пролетіли роки…
Здається, тільки вчора був той день,
Коли весь світ лежав в моїх долонях.
Я мріяла, сміялась без причин
І вірила, що час мене не зловить
Та куди поділись всі ті роки?
Хто їх рахував замість мене?
І хай сьогодні я не знаю відповіді,
Хай карта моїх доріг порожня.
Я навчусь любити свою невідомість,
Бо вона і є моя свобода.
Хто ця жінка в моєму дзеркалі?
Сьогодні я дивлюсь їй прямо в очі.
Може, вона і є справжня я —
Недосконала, жива, не дівчина а жінка.
