Я мову знав би «харашо»,
Якби спілкувався я щоденно,
Якби-то Шелест не пішов,
Якби Щербицького взяла екзема.
Десь у суцільній тій імлі,
Де особистість віднайти так важко,
З’являлись паростки живі,
Які любили рідний край — завчасно.
Ми всі були в одній сім’ї,
Жили єдиною юрбою,
Тут головне — не висуватись
«Неправильною» головою.
Жили, любили владу ми,
І влада нас за це любила:
Як не брикалася скотина,
То влада справно нас кормила.
Кому б сподобалось таке,
Якби скотина загуляла,
Брикатися почала б на все,
І молока та м’яса не давала?
Отак у стаді ми жили
І розмовляли, як все стадо.
І «добре» ми тоді жили,
Не дратувавши рідну владу.
Навіщо нам усе своє?
І мова рідна нам до біса!
Як щось згадаєш про своє,
То влада забере до лісу.
Або надасть тобі житло —
Окреме, де такі ж є хворі.
І від думок лікують там
За кошт державний, в «санаторії».
Там забуваєш ти про все:
Був ти скотиною — став овоч.
Тут вилікують геть усе,
Тут лікарі прийдуть на поміч.
Тож ти про Шелеста забудь,
Хоч і партійний, а попався.
Люби ти стада світлий путь —
Щербицький в цьому не вагався.
02.06.2026
