Він:
Допоки ніч гортає сторінки,
Вітри шепочуть про твою красу.
Минають дні, стираються роки,
Змиває море слід твій на піску.
Ти йшла упевнено у далину,
Лишала кроки, чисті як кришталь.
Шептали дні мелодію сумну,
Скидаючи на воду синю шаль.
Нас час розвів на різні береги,
Лиш думи знов навіюють тугу.
А море, ніби списує борги,
І нищить слід на мокрому піску.
Твій погляд береже моя душа,
А дотик навіває вітер й спека.
Вже стерла піна слід. Лише слова…
І ти… Вже недосяжна і далека.
– – –
Вона:
Змиває море слід мій на піску,
Печаль вже тане у солоній піні.
На березі, на самому краю,
Кидаю в воду думки незупинні.
Приходить хвиля — тиха і важка,
І забирає те, що відболіло.
Була хвилина — і була рука,
І подих твій. Та все вже відлетіло…
Шумить прибій, шепоче про своє,
Колише стомлену мою надію.
Усе, що змито — більше не моє,
А те, що буде — стріти я зумію.
Хай вітер крутить чайку вдалині,
Хай час стирає кроки і тривоги.
Це море повертає знов мені
Спокійну гладь і чисті дві дороги.
13 червня 2026 р.
