Там, де каміння пам’ятає грози,
де вітер розмовляє із пітьмою,
печуть у жмені втомлені морози
й вертаються наповнені весною.
Шепоче вітер: «Досить. Не здолаєш.
Тут навіть птах у вись не здійме крила».
Крізь чистий лід зерно землі палає
і пробиває моноліт ця сила.
Ламались блискавки об ребра ночі,
і попіл сипався мов сніг на плечі,
та серце билося живе охоче,
немов ковальський молот біля печі.
А там, де світ вже замикає брами,
народжується подих для доріг.
І той, хто йде крізь бурі та обмани,
стає міцнішим за залізний сміх.
Коли ж над обрієм займуться ранки
і дзвони втрат розтануть у траві,
залишаться не шрами і не рани —
а світло, вистраждане у крові.
17 червня 2026 р.
