Буває жалко, так і совісно, й незрозуміло,
що, простеживши хвилю всіх почуттів твоїх,
я бачив, як їх шум спадає тихо,
аж ось лиш мить —і знову дух поник.
Безжалісно я до життя вертаю
надії, що інший розбудити не посмів,
а споглядати, як ти знову згасаєш —
така поки що скромна моя доля.
Мені шкода, що ти кудись злітаєш,
літати мій дух зроду не вмів.
Ти політай, а я посиджу, почекаю,
я за тобою так далеко йти не смів.
Та вірю, що ти знов затужиш,
і в моїм домі знову заночуєш.
УП
