Пірнаю в спогади, там краще,
Їх не торкається закон,
Бува сприймається щось важче,
Зате ніяких перепон.
Все в тій ідилії кайфую,
Що наче мед для моїх ран,
Без втоми там подорожую
Усім на заздрість ворогам.
Десь поміняти б щось місцями,
Чи щось підправити злегка,
До слів прислухатися б мами,
Була ж слухняною, хоча …
А десь можливо б не спішити,
Більш не ламати отих дров,
Укотре мов перехворіти,
І так по колу знову й знов.
До нескінченності і різне,
Таке відоме, все своє,
І те, що ніжне, й те, що грізне —
Ніщо споко́ю не дає.
17.06.2026.
Ганна Зубко
