Коли вечірнє небо п’є ожину,
Вона приходить в шурхоті плаща.
Фортуна — не сліпа стара машина
І не монетка, що орлом лягла.
Вона — мов кішка чорно-золотава,
Що по сузір’ях впевнено іде.
В її очах — густа гаряча кава,
Полин, що згодом в серці проросте.
Не пестує вона увагою покірних,
Хто просить долі, сівши у куток.
Вона цілує відчайдухів вірних,
Із ниток болю тче атласний шовк.
Коли твій світ розсиплеться на квіти,
І стане темно від Фортуни дій,
Вона навчить тебе горіти й жити,
І на уламках будувати дім.
Це не сліпий танок, це вища міра:
Вона дає лише дорослий шанс.
В кишеню тихо покладе офіру,
І дасть у руки — вічний дисонанс.
28 червня 2026 р.
