Частина І. Падіння
І смутком переповнена душа,
Рішучістю наповнивши себе,
Вдивившись у безодню,
Останній крок зробила
І в безкінечність полетіла.
Болем заповнена до краю,
Хотіла, прагнула до раю,
Життя любила,
Та не завжди знайдеться сила
Продовжити його.
І от зустріло пекло.
Воно приймає всіх,
Для кожного знаходить місце.
Не чути там веселий сміх,
І плин життя застиглий, звісно,
У відчаї німім,
У полум’ї одвічнім,
Крізь стогін, плач і жар бісівських костровищ
До Люцифера на останній суд пройшов.
— Ну що, ти тут себе знайшов?
Що, ні?
Сміється дико:
— От лихо!
У самогубців навіки проклята душа,
Без права покаяння.
Ти спокою не знав, допоки жив,
Не знайдеш спокою ти й після смерті.
І він поглянув байдуже, промовчав.
Для нього лиш одне було важливо:
Що зараз болю він не відчував.
Хай тимчасово, хай на мить,
Усе мовчало,
І більше серце відчаю не знало.
— Суди, — сказав, —
Та як накажеш,
Туди піду, куди покажеш.
Здивуй мене.
Якого страху, відчаю не знав,
То покажи,
Щоб я не заскучав.
Зухвало Сатані
Так ще ніхто, у очі не казав.
Ненависно крізь зуби:
— Ну то пішли.
Ти тут надовго — на вічність.
Я знаю, як болить,
Коли ти кращий серед всіх,
Коли твій спів йому розвеселяє душу,
Але покірним бути мушу,
Йому нерівня я й ніколи.
Із золотого ланцюга
Та із покори батога,
Хай навіть і святого,
Чистого, дзвінкого,
Не вирвуся!
І буду у покорі
Лишатися в своєму горі — раба,
Ще й на колінах,
З опущеною головою,
Перед могутністю його.
Пішли.
Я знаю, зухвалий блазень.
— Ти чи він, мені всерівно —
Сміється дико.
Вони спустилися в долину,
Де кров кипіла,
Що з тіл сочилася людей,
Яких живими ще варили.
І демони по берегах
Їх м’ясо їли,
А потім відригували
Вже перетравлене,
Вже мертве і гниле,
Смердюче.
І знову грішники жили,
І їх тіла варили
Довіку так,
Із дня у день.
Він подивився в його очі – Люцифера.
Там лиш байдужість,
Нудьга і пустота,
До болю, стонів сліпота.
— О ні,
Тобі не це.
Йдемо, здивую ще.
Долиною піднявшись,
Де пилом від людських кісток
З-під ніг здіймався
В розпечене повітря жар,
Під пилом він побачив живих людей,
Які горіли у вогні безодні,
І їхя шкіра була цим пилом,
Обпалена одвічним пекла жаром,
Вулкану,
Що під пагорбом горів.
Він грішників щодень палив,
Та язви опіків
В секунду заживали
І знов до пилу обгорали,
Бо той вулкан завжди кипів.
Він на зубах відчув той пил.
Забило груди.
Хотів вдихнути,
Та не зміг.
Хапав повітря ротом.
Вуста, наче зашиті дротом – іржавим.
— Зупинись, —
Проговорив крізь зуби.
І зміг вдихнути з його волі.
Застиг в чужого болю горі,
Та в відчаї своїм.
— Пішли,
Нам далі, Вранішня Зоря, —
Проговорив,
Пропащий чоловік.
Він крок зробив —
І попіл зник.
Лише каміння довкола розкидане,
Чорне, обвуглене, німе,
Потріскане.
І з нього
Мільйони душ сочаться гноєм,
І мухи —
Тисячі,
Мільйони мух,
Роями нескінченними
І стоном крил.
Своїми чорними ротами
Їдять його.
Обпившись гноєм,
Роздуті,
Розриваються в шматки,
На те каміння падають,
І черви поїдають все,
Що залишилось.
І кожен камінь — то душа,
І кожна муха — дух без плоті.
Частини ІІ — «Каміння душ, пустка і каяття».
Від жаху скривлений в скорботі,
Впав на коліна,
На руки сперся,
Тим гноєм, наче потом, втерся.
— Це я гнию зсередини! — кричав.
— Це ти гниєш зсередини, —
Денниця повторяв. —
Та тут не самогубців місце.
Далі йдемо, вставай.
Підвівся мовчки,
Підкорився,
Пішов.
Згадав життя,
Засумнівався.
Міг поборотись,
Але здався — зарано.
— Певно, що зарано, —
Сказав Люцифер.
Розправив свої чорні крила, обірвані,
І стогоном землі провалля
Поглинуло обох.
— Авва Отче, де ти, Бог?
— Залиште марні сподівання.
Немає з пекла вороття,
Коли загублене життя
Вернути хоче,
І віра оживає,
І молиться Йому,
І проклинає Сатану.
Все марно.
Впав ще нижче пекла.
Лиш темрява довкола і тиша.
Ні звуку.
Лише тримає хтось за руку,
Стискає,
Потім повільно відпускає.
І дотик зник,
А час пішов.
Роки.
Століття.
Вічність.
І по колу до безкінечності,
І знову по колу,
По замкнутому колу,
У темряві,
Де ані звуку,
Липкою пустотою
Залишений з самим собою.
Мільйони років пережив,
Прокляв себе і полюбив.
Потім під ребра собі заліз руками
І серце вирвав.
Та й за секунду після того,
Позбувшись марева страшного,
Перед Люцифером постав.
— Прости, —
Сказав. —
Не кидай в муки пустку.
Я гіршого не відчував.
Кричав
І голосу свого не чув.
— Я помилявся, —
Простогнав,
Розкаявся
І на коліна впав.
Сльозами вимив землю пекла,
Бліде і зморене обличчя підвів,
І очі відшукав Лихого,
І знову каятись завів.
— Чи ти здурів? —
Лихий заговорив. —
Ти ще молитися почни,
Здивовано – просить прощення в Сатани?
Іди до біса!
І біс з’явився,
Лихий зник.
У біса руки в крові,
В горі,
В людських стражданнях
І в неволі кайданів.
І серце, вирване
З-під ребер,
Ще б’ється в бісових руках.
Цей біс з’явився з глибин пекла,
Прийшов,
Щоб пояснить закон.
Немає в пеклі каяття.
Навік загублене життя.
Без права покаяння.
З-під ніг його з’явилась сарана,
Зібралась роєм,
Їла серце у бісових руках.
Горіло в грудях і стискало,
І душу з тіла виривало,
Давило у висках,
Пекло,
Аж мозок виїдало,
Обуглене його нутро,
Стонало….
І страх —
Первісний,
Дикий страх.
Без права покаяння —
Лиш один закон,
Ревів Губитель Авадон.
— Запам’ятай:
Без права покаяння —
Лиш один закон!
Заморений у крові й гної,
Губителя закон пізнав.
Обличчям до землі припав,
Гарячої.
Помер.
Ожив.
І знову в пустку полетів.
На сотню років
Чи на вічність —
Хто зна?
— Знаю я, —
Зревів у пеклі Сатана.
Частина ІІІ — монолог Сатани.
— Життя для вас — дарунок Бога,
І смерть — дарунок,
Що ніколи
Мені, проклятому, не знать.
А ви дарунок цей зім’яли,
На землю кинули
І розтоптали.
І лиш у пеклі,
Проклятії ви,
Покаятись схотіли.
Та ні.
Ви після смерті полетіли
У вічність,
В забуття.
Тут ваше місце.
Бачиш штуку,
Яку зіграв великий Бог?
До Суду Страшного —
Мучитись,
Горіти,
Гнити,
Помирати
Й знову жити,
Щоб знов горіти.
Ні,
Не набридло мучити
Прокляті душі – ваші.
Сльозами пекло
Все ж не загасить,
А вам прийдеться
Сльози лить віками
І обгорілими руками
Ці сльози утирать.
Кому ж, як не мені,
Про все це знать?
Ви думаєте —
Пекло лиш вогонь,
Кипляча кров,
І сморід розкладання?
Ні.
Найгірше — пам’ять.
Найстрашніше — усвідомлення.
Жах безкінечний — знати,
Що міг інакше,
Та не зхотів себе прощати
Що міг боротись —
Але здався.
Міг крикнути —
Та промовчав.
Міг жити —
Та життя позбувся сам.
І кожен день,
І кожну мить,
І вічність
Знову й знову
Себе судити.
Немає ката,
Страшнішого за совість.
Немає полум’я,
Страшнішого за жаль.
І він застиг,
Мов у полоні,
На чорному своєму троні.
І через скривлені вуста
Скрипів зубами
В людській крові.
Немов прокляття,
Як молитва,
Мов істини закон.
І погляд був його порожній,
Старий, як час,
І темний, як безодня.
І тільки тиша
Понад пеклом
Стояла чорним полотном.
І десь далеко
Стогін душ
Котився голосом
Крізь морок.
А Сатана неначе онімів.
І ніби сам
На мить забув,
Хто він.
І ніби сам
На мить відчув
Усе,
Що втратили вони.
Та лиш на мить.
І знов здригнувшись,
На троні чорнім.
І скрип зубів,
І кров,
І морок,
І чорная вода,
То кров його,
То його воля,
І вибір звісно….
Довіку так —
До Страшного Суда.
2026 рік
