Яскраво-жовтий розпач б’є у скроні,
І крутить вихор зоряне рядно.
Там соняхи, мов голови в короні,
Вдивляються у сонячне вікно.
Там небо дихає мазком і болем,
Там синява — як вивернутий нерв.
Кричать ворони над пшеничним полем,
Де вітер душу в полотні роздер.
Кімната в Арлі — кокон і самотність,
Де стіни горбляться від німоти.
І кожен штрих, мов сонце у свідомість:
Надія — віднайти старі мости.
Він пив полин, цілуючи проміння,
Він бачив сутність крізь земну іржу.
Залишив тим ясне палахкотіння,
Хто не боїться перейти межу.
05 липня 2026 р.
