Старий гончар крутив слухняне коло,
Водою глину вправно умивав.
Він бачив світ: розпечений і голий,
На спину глека ніжно руку клав.
Сказав юнак: «Вона жива неначе».
І подививсь на руки гончара.
— «Вона мовчить, — сказав старий, — та плаче,
Коли у піч іти прийде пора.
Поглянь: без форми і без жару глина —
Лиш сірий бруд, прилиплий до взуття.
Її ліплю, їй вигинаю спину,
Кладу у піч й даю нове життя.
Вогонь печі випалює все кволе,
Лишає тільки гарт, дає їй міць.
Так само доля крутить наше коло,
Підносить в жар і опускає ниць.
Не бійся жару, що пече до крові,
Рук майстра, що боки уперто мне:
Ми в цім житті — сировина любові,
Яку гартує коло це земне».
Кружляло коло, засинало сонце,
Застиг у глині гончара урок:
Коли ламає доля, знай, юначе, —
В цей час із тебе кубок ліпить Бог.
24 липня 2026 р.
