Люди з глини

Люди з глини
З чого нас ліплять — із глини чи болю?
Із ніжних обіймів, чи просто з любові?
Із слів, що зігріють у холодні ночі,
Із тих, хто назавжди залишиться в змові.
Нам крила давали, неначе з любові,
Та піднятись не в змозі — немає в них волі.
Бо крила ті не з кохання, жаги та бажання,
А з тихого страху, чужого мовчання.
Вони наче крила, та в небо не кличуть,
Лиш душу тримають і тихо калічать.
І тільки тоді починаєш літати,
Коли вчишся сам себе не втрачати.
Як зрозуміти людей, коли сам їх не знаєш?
Коли поруч сміються, а в душі — не літають?
Їх можна читати роками без краю,
Та кожен ховає те, чого не признає.
Як їх запам’ятати, коли все проминає?
Коли час навіть рідних людей забирає?
Та голос, і погляд, і дотик руки
Живуть у тобі, хоч минають роки.
Як їх пробачити, коли серце болить?
Коли кожне «пробач» ще сильніше щемить?
Мабуть, пробачити — це не забути,
А просто прийняти — і в серці відпустити.
Як їх обіймати, коли страшно втрачати?
Коли розум вже знає — пора відпускати?
Та руки тримають, неначе востаннє,
Бо в кожних обіймах живе наше «зостанься».
А як їх розірвати з власної душі,
Коли вони вросли, наче коріння в землі?
Їх не забрати, не спалити вогнем,
Не вирвати силою, не стерти за днем.
Бо деякі люди — мов частина життя,
Їх не викреслиш просто одним забуттям.
Вони залишають у серці сліди,
Навіть коли вже далеко назавжди.
І як прийняти це земне почуття —
Таке недосконале, але справжнє життя?
Ми всі лише глина в чиїхось руках,
І кожен лишає свій відбиток в серцях.
Нас ліплять зустрічі, кохання і час,
Розлуки, помилки, що змінюють нас.
І, може, життя — це не те, щоб не битись,
А вміти ламатись — і знову зліпитись.
Бо люди приходять у наше життя:
Хтось — щоб навчити, хтось — щоб залишитись,
Хтось — щоб назавжди у серці осісти,
А хтось — щоб піти, та себе не забрати.
І хтось залишає свою форму в тобі,
Як відбиток долоні в мокрій журбі.
Ти можеш змінитися, стати новим,
Та слід не зникає — він назавжди залишиться твоїм<br>Віктор Апечук