Нарешті відпускаю. Все. Іди.
Нехай дорога стелиться, мов килим.
У чашці кави тануть всі сліди,
І день стає прозорим та безсилим.
І сканер, що малює тихий хід,
Вже не зчитає прожиті хвилини.
Минуле йде в підземний перехід,
Де розквітають кахлі та ліпнини.
Прощай. Повзи, як равлик по стіні,
Шукай без мене вже нові орбіти.
Я вимикаю струм у цій золі,
Щоб веснам дати змогу відболіти.
Мені лишився чистий, білий шум.
За обрієм твій силует зникає.
Це вихід з круговерті сірих дум,
Фінал. Це все. Нарешті відпускаю.
14 серпня 2026 р.
