ДОДАТИ ВІРШ
АБО
Опублікувати книгу

  Воєнні    Поки вони закінчуються

Поки вони закінчуються

Ти йдеш десять, а може п'ятнадцять,
І кожен крок — немов останній шанс.
За спиною — рюкзак, броня і зброя,
А попереду — невідомість і наказ.

Спека пече, земля тримає ноги,
Дихання важке, та зупинятись не можна.
Над головою часом дрон пролітає —
І кожен раз ти думаєш: «Не сьогодні…»

Ти падаєш у траву, завмираєш,
Чекаєш, поки стихне той мотор.
А потім знов підводишся і йдеш,
Бо там, попереду, твій підрозділ і фронт.

І це лише дорога до позицій.
А далі — день, а потім знову ніч.
Ти спиш тоді, коли дозволить тиша,
І працюєш стільки, скільки зможеш витримать.

Кілька днів…
А може — кілька тижнів.
Без нормального сну, без спокою, без дому.
Твоє життя стискається до двох речей:
працювати або спати.

А ворог часом бачить твою позицію,
І тиша раптом рветься на шматки.
Ти ховаєшся, виживаєш, тримаєшся,
Бо хочеш повернутися колись додому.

І навіть майно треба берегти —
Бо волонтерське, іншого немає.
Ти ризикуєш заради антени,
За зарядну станцію, за те, що допомагає.

Бо за кожною річчю — чиїсь гроші,
Чиясь допомога, чиясь добра душа.
І ти не можеш просто все залишити,
Навіть коли самому страшно до нестями.

Потім приходить інший розрахунок.
Ти відходиш, кілька кілометрів назад.
Трохи відпочинку, тренування, справи —
І знову вперед, у той самий ад.

Знову дорога.
Знову позиція.
Знову броня, рюкзак і важкий шлях.
Знову молитва, щоб повернутися,
Знову побратим поруч, а не в землі.

І чим частіше ти це повторюєш,
Тим важче переконати себе:
«Все буде добре. Я повернуся».
Бо кожен день доводить інше.

Ти бачиш тих, хто більше не встане.
Чуєш про тих, хто вибув назавжди.
На їхнє місце приходять нові люди,
Та їх приходить менше, ніж іде.

І десь усередині народжується думка:

«А може, чоловіків уже не залишилось?
Може, ми справді закінчуємось?
Може, скоро вже нікому буде тримати фронт?»

Мобілізація гальмує.
Підрозділам бракує людей.
Комусь потрібні десятки,
Комусь сотні,
А хтось уже давно працює за двох.

І ти тримаєшся.
Тиждень за тижнем.
Місяць за місяцем.
Поки нарешті не приходить відпустка.

Ти їдеш додому…

І раптом бачиш те,
чого не бачив давно.

Чоловіків.

Їх багато.

Вони сидять у кафе,
ходять вулицями,
тренуються у спортзалах,
відпочивають, сміються,
живуть своїм життям.

І ти дивишся на них
і не можеш зрозуміти:

«Де ви були, коли нас ставало менше?»

Ти не просиш героїзму.
Не просиш медалей.
Не просиш, щоб усі стали безстрашними.

Ти просто хочеш,
щоб навантаження було спільним.

Бо війна — це не тільки про тих,
кому не пощастило опинитися на передовій.

Це про країну.

Про всіх.

І найстрашніше навіть не те,
що ти втомився.

Найстрашніше —
відчути, що твоя країна звикла
до того, що ти можеш витримати ще.

Ще день.
Ще тиждень.
Ще місяць.
Ще одну ротацію.

А потім ще одну.

Ти вже майже не схожий
на того чоловіка, який колись жив удома.

У тебе інші розмови.
Інші страхи.
Інші сни.
Інше розуміння слова «нормально».

Ти вже інакше дивишся на людей.

Бо там, на війні,
життя вимірюється не зарплатою,
не відпочинком,
не новою машиною.

Там воно вимірюється тим,
чи повернувся сьогодні твій побратим.

І дивно виходить із ТЦК.

Той, хто в тилу,
може ненавидіти його за те,
що той здатен змінити його життя.

А той, хто вже воює,
може ненавидіти його за те,
що людей досі недостатньо.

Один боїться, що його заберуть.

Інший боїться,
що його нікому буде замінити.

І між ними — прірва.

Прірва, яку не заповнити сварками,
образами чи взаємною ненавистю.

Її можна заповнити лише одним:

справедливістю.

Не тільки бідними.
Не тільки тими, хто не має зв'язків.
Не тільки тими, хто не може за себе постояти.

А справедливим правилом для всіх.

Щоб багатство не означало недоторканність.
Щоб прізвище не було бронею.
Щоб зв'язки не робили людину вищою
за того, хто вже третій рік живе в окопі.

Щоб ніхто не питав:

«Чому я?»

Поки інший питає:

«А хто замінить мене?»

Не потрібно чекати,
коли на фронт підуть чиїсь діти,
щоб довести комусь щось.

Потрібно лише,
щоб правила були однаковими.

Бо коли син депутата,
син бізнесмена,
син звичайного робітника
і син безробітного
стоять перед одним і тим самим законом —

тоді суспільство починає відчувати,
що це справді спільна війна.

Тоді люди більше питають,
що відбувається на фронті.

Тоді більше допомагають.

Тоді більше розуміють,
чому потрібні збори,
чому потрібне спорядження,
чому кожен день на передовій
має свою ціну.

Бо війна, яку не видно з вікна квартири,
не перестає бути війною.

І поки одні живуть так,
ніби це все відбувається десь далеко,
інші рахують дні до ротації.

Рахують людей.

Рахують поранених.

Рахують тих, хто не повернувся.

І найстрашніше —
коли одного дня рахувати стає нікого.

Бо люди не безкінечні.

Скільки б разів ти не повторював
одну й ту саму дорогу,
кожна наступна дорога
не робить тебе безсмертним.

Вона лише збільшує кількість разів,
коли доля могла сказати:
«Цього разу — ти».

Тому фронт не можна тримати
лише на виснаженні тих,
хто вже там.

Бо навіть найсильніший
колись втомлюється.

Навіть наймужніший
колись хоче додому.

Навіть той, хто ніколи не скаржився,
одного дня може просто сказати:

«Я більше не можу».

І це не слабкість.

Це людина.

Людина, яка роками
відкладала власне життя.

Людина, яка пропустила дні народження дітей.
Свята.
Зустрічі.
Обійми.
Тихі вечори вдома.

Людина, яка щоранку
прокидалася з однією думкою:

«Треба вистояти».

А ввечері засинала з іншою:

«Тільки б дожити до ранку».

І все, чого вона хоче наприкінці, —
не слави.

Не пам'ятника.

Не гучних слів.

А простого:

«Тебе замінили.
Ти можеш додому».

Та поки цього не відбувається,
вони стоятимуть.

Бо більше нікому.

І стоятимуть доти,
доки вистачатиме сил.

Але країна повинна пам'ятати:

захисники не закінчуються раптово.

Вони закінчуються
поступово.

По одному.

По двоє.

По десятках.

Коли хтось отримує поранення.
Коли хтось не повертається.
Коли хтось більше не може воювати.

І одного дня може виявитися,
що тих, хто залишився,
вже недостатньо.

Тому питання не в тому,
чи хоче хтось воювати.

Питання в тому,
чи готова країна чесно розділити
тягар війни.

Бо якщо тягар несуть тільки одні,
то рано чи пізно
вони впадуть.

І тоді вже нікому буде питати:

«А де були всі інші?»

Не даймо дочекатися цього дня.

Бо поки одні стоять на позиціях,
інші повинні хоча б розуміти,
якою ціною тримається їхній дім.

А ті, хто повертається у відпустку,
не повинні дивитися на вулиці
і думати:

«Невже я один?»

Нас багато.

Країна велика.

Чоловіків багато.

І питання лише в одному:

коли ми нарешті зрозуміємо,
що ця війна — не чиясь,
а наша?

Бо якщо ми не навчимося
ділити цей тягар справедливо,
історія сама поставить крапку.

І тоді вже не матиме значення,
хто сидів у кафе,
хто ховався за грошима,
хто мав зв'язки,
а хто стояв на позиції.

Бо ворог не питає,
хто ти за статусом.

Він бачить лише землю.

Нашу землю.

І якщо ми хочемо,
щоб вона залишилася нашою,
то повинні пам'ятати:

країну захищають не кілька тисяч людей.
Країну захищає суспільство.

А ті, хто вже стоїть,
мають право одного дня
повернутися додому.

Живими.

Не героями з плакатів.

Не цифрами у звітах.

А просто людьми.

Синами.

Чоловіками.

Батьками.

І одного дня почути найважливіші слова:

«Все.
Ти зробив своє.
Війна закінчилась.
Повертайся додому».

🎧 Слухати аудіоверсію вірша (AI)
(Рекомендуємо тестувати різні варіанти для кращого ефекту)
Поділитись

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]
[contact-form-7 id="87" title="Formularz 1"]