Хай свариться вона, кричить, волає,
Доводить правоту свою щосили.
Це не біда. Біда — коли змовкає,
Бо обіцянки ті пусті стомили.
Вона не хоче більше воювати,
Не бачить сенсу витрачати нерви.
Там вже немає чого рятувати —
З кохання залишилися резерви.
Так йдуть жінки — безшумно й гордовито,
Ті, що багато й гучно говорили.
Життя з нуля можливе цілковито,
Коли байдужість й холод ледь не вбили .<br>Христина Марищук
