Все розчиняється в темному руслі,
Лінії стерті, як сліди на воді.
Ми залишилися вчорашнім пульсом,
Що не знаходить себе в жодній з доріг.
Тіло пам’ятає більше, ніж думка,
Руки тримають пустий горизонт.
Ми вже не шукаємо точку притулку —
Світ перетворено в тихий ремонт.
Ми йдемо далі — без сліду, без тіні,
Видих за видихом — вниз і крізь дим.
Ти не впізнаєш себе в цій людині,
Навіть якщо залишишся ним.
Ми йдемо далі — повільно, без імені,
Ріка несе нас, не знаючи хто є ким.
Все, що було, залишилось у темряві,
Все, що буде — розсиплеться в пил.
Ніч розриває простір на фрагменти,
Світло ламається в склі пустоти.
Ми — це залишки власних моментів,
Що не встигли себе вберегти.
Голос затих у внутрішніх стінах,
Сенс розчинився між “тут” і “колись”.
Ми не шукаємо більше причини —
Просто тримаємось, щоб не зірватись у низ.<br>Цимбалюк Валерій Олегович
