Місто ковтає сигнали і голос,
Вікна палають холодним склом.
Я залишаюсь між “зараз” й “ніколи”,
Наче завис під магнітним полюсом.
Кроки рахую — вони як удари,
Пульс віддається в бетон і метал.
Тіні ростуть, як розломи у хмарах,
Я вже давно себе тут не впізнав.
Мимо проходять обличчя і долі,
Жоден маршрут не веде у живе.
Виходжу назовні — вертаюсь у “ніколи”,
Наче цей простір мене не несе.
Ми тут заплутались між напрямком й рухом,
Лінії стерли всі сенси буття.
Ти ще стоїш над холодним розломом,
Наче не знаєш, де точка “ти — я”.
Світ розсипається тихо і точно,
Без катастроф і гучних новин.
Просто повільно зникають обличчя,
Просто стирається внутрішній Рим.
Руки шукають знайомі поверхні,
Але знаходять холодний екран.
Ми вже не просимо більше підтверджень —
Все, що було, перетворене в хлам.
Не зупиняйся — тут людського немає,
Не озирайся — біжи навпростець.
Поки не зжерло місто лайків і дорогоцінних металів
Усе те, що в тобі ще живе.
Світ не питає, що буде далі —
Він не рахує ні втрат, ні імен.
Або ти вирвешся з цього провалля,
Або згубишся в кварталах порожніх імен.<br>Цимбалюк Валерій Олегович
