— Мій ангеле, присядь на край софи,
Весь день зі мною ти втомився, знаю.
Скажи, чому лиш щіпку теплоти
І жменю холоду я завжди маю?
Ти бачиш? Знов спіткнулась на шляху,
І серце вкотре вже ковтає втому.
Куди подіти душу цю глуху,
Що мечеться і не знаходить дому?
— Я кожен крок твій бачу з висоти, —
Схилившись, тихо мовив страж крилатий, —
Твоє падіння — поштовх, щоб рости
Й літати, тож не бійся біль приймати.
Бо це твій шлях. І в цьому його суть:
Я не зберу всі камінці з дороги —
Та підніму на крила, як штовхнуть,
Коли впадеш від повної знемоги.
— Мій ангеле, як подолати страх,
Коли в обійми замикають грози?
Надію перемелюють у прах
Набряклі будні і застиглі сльози?
— Заглянь у себе, — ангел вкрив крилом, —
Там є вогонь, що я колись розводив.
І він ще дихає в тобі теплом,
Згадай тих, хто з любов'ю в дім приходив.
Твій кожен подих — це небесний дар.
Коли навчишся вірити й прощати,
То не зігне тебе важкий удар.
Я ж завжди поряд — за плечем крилато.
Зник десь далеко причаєний страх.
Крилом укутав ангел, стало тихо.
З благаннями на спечених вустах
Заснуло наболіле моє лихо.
04 вересня 2026 р.
