Бо чиясь любов, вона лине літнім туманом.
Як тим, що вранці над морем, понад хвилями.
Вона лягає на очі прозорим шовком- ситцем,
Що його вітер турбує літніми митями.
Всотуючись, глибиться у кожну пору,
І з кров'ю зрештою,
Минає поток до утворення нового.
Й м'ятною прохолодою мастить серце,
Що запалене самотою безмежною
<br>Довгоносики
