Осінь кличе у ліс свій казковий,
Кличе в гай, у в'юнкі ті стежки́,
Хміль плететься де вгору багровий,
Де плетуться ожини вінки.
Вдячна, осене, та не судилось,
Не ступатиму в казці твоїй,
Хоч росою вікно моє вмилось—
Тебе бачу, іди вже, не стій.
Я почую дощу твого стукіт,
Посміхнеться і сонце мені,
Якщо в небі лунатиме клекіт —
Значить бути і поряд журбі.
Уже вітер торкається ві́кон
Та обличчя мого́ і руки,
Який сльози недавно вже витер,
Але можуть і знов потекти.
14.09.2026.
Ганна Зубко
