Уяви мене

Коли будеш з нею — уявляй мене,
Серед тиші ночей і чужого тепла.
В її погляді ніжнім шукай моє,
Ту, що серце тобі до кінця віддала.
Коли пальці її переплетуться з твоїми,
Пригадай, як мої ти стискав до болю.
Її сміх буде просто красивим,
А мій жив у тобі любов’ю.
Коли будеш цілувати — уявляй мене,
Ніби смак моїх губ ще лишився на вустах.
В її шепоті, може, почуєш моє
Тихе ім’я, що губилось в сльозах.
Коли обіймеш її серед темної ночі,
Пригадай, як я гріла тебе без причин.
Бо чужі, навіть дуже закохані очі,
Не зітруть із душі найдорожчих хвилин.
І коли з нею стане спокійно й тепло,
Та душа все одно буде кликати в тінь,
Ти згадаєш мене, як своє джерело,
Як любов, що лишила найглибший корінь.
І, можливо, у тихому ранку колись
Ти прокинешся поруч, та з думкою — де я.
Її подих торкнеться тебе, мов вуаль,
А в душі відгукнеться лише моя злива.
Коли буде вона поправляти волосся,
Ти згадаєш, як я це робила для тебе.
Як сміялась так щиро, без тіні і фальші,
Ніби світ наш тримався на погляді в небо.
Коли сварка торкнеться вас гострим крилом,
Ти згадаєш, як я все мовчки прощала.
Як любила тебе не за щось, а всупереч,
І душею до ранку тебе обіймала.
І, можливо, з роками її полюбиш,
Та у серці залишиться спомин про нас.
Бо не кожна любов так боляче дише,
І не кожна лишається вічно крізь час.
Тож коли будеш з нею — уявляй мене,
Не як тінь, а як відгук колишніх почуттів.
Бо такі, як ми, не зникають безслідно,
Ми живемо у пам’яті тих, хто любив.
І коли вона тихо засне на плечі,
Ти згадаєш, як я там шукала спокою.
Як ховала у дотиках власні дощі,
І любила тебе навіть власною боллю.
Коли в темряві раптом зламається день,
І мовчання між вами повисне стіною,
Ти згадаєш мене серед сотень імен,
Бо ніхто не мовчав так відверто з тобою.
Коли буде вона говорити про вічність,
Пригадай, як я вірила в кожне «назавжди».
Як з твоїх обіцянок будувала реальність,
А лишились у жмені самі тільки сни.
І, можливо, в її поцілунках тепло,
І, можливо, вона для тебе — як небо.
Та коли щось усередині тихо зведе,
Ти відчуєш: тобі не вистачає мене.
Коли будеш з нею — уявляй мене,
У дрібницях, у жестах, у тиші кімнати.
Бо любов, що колись обпекла до живого,
Не вмирає — вона вчиться просто мовчати
І одного із тих звичайних вечорів,
Де все ніби добре, та пусто всередині,
Ти раптом відчуєш: серед сотень слів
Бракує мого — найріднішого, щирого.
Вона буде поруч, торкатиме руки,
Сміятись, як вміє, і вірити в вас.
А ти між її теплом і розлукою
Шукатимеш погляд з минулих прикрас.
І тоді зрозумієш, уже запізно,
Що любов не вмирає від слова «прощай».
Вона просто живе десь під шкірою тихо,
І болить, коли серце кричить: «повертай».
Ти згадаєш мене не як спогад випадковий,
А як ту, що була тобі домом колись.
Бо не кожна людина лишає в душі
Слід, що з роками стає тільки більшим.
І коли будеш з нею, щасливий на вигляд,
Але з присмаком втрати у кожному дні,
Ти нарешті збагнеш найболючішу правду:
В її обіймах тобі буде мало мене.
І навіть коли її ім’я стане звичним,
Моє все одно відгукнеться в тобі.
Бо можна тримати когось у обіймах,
А кохати усе ще — ту, що в душі.<br>Кейт