Ми вперто тишу пишемо на хвилях,
Коли всередині усе кричить,
Ламаються і рвуться сухожилля,
А світ байдужий непробудно спить.
Ми розчиняємо у каві гамір,
І спокій одягаєм, як жакет,
Ковтаємо застряглий в горлі камінь,
Мов у камін вкладаємо брикет.
За ребрами гудуть, як дикі бджоли,
Заперті звуки — вирвана струна.
А ми малюємо безглузді кола
Долонями, де мерзне тишина.
Вулкан в кишені затискає зуби,
І погляд — як застиглий мармелад.
Ламає шторм нам посмішкою губи,
Вдаючи, що в душі — квітучий сад.
22 вересня 2026 р.
