Упала в темряву ночей
Сльоза у зранену подушку,
І серед тисячі речей
Лишила тільки мокру смужку.
Вона мов випущений птах,
Якому час відвів хвилини,
Щоб, впавши, побороти страх,
І доторкнутись до вершини.
Мала краплина, але в ній
Вага затиснутого неба,
Яке не вибухнуло в рій.
Лиш крапля поміж «було» й «треба»…
Вона пробила наскрізь дім,
Пройшла крізь брук і товщу глини,
Щоб стати космосом і тим,
Що заколише сон людини.
Упала в темряву ночей
Сльоза в просолену подушку.
Вона звільнилась від очей,
Віддавши світу свою душу.
Вона була важка, як ртуть,
Що так давно в темниці зріла.
Тепер її не повернуть —
Вона крізь постіль полетіла.
А той, хто випустив її,
Заснув, відкинувши тривоги,
Віддавши крихітній сльозі
Частинку смутку і вологи.
26 вересня 2026 р.
