Твій сміх линув через гору,
Перестрибуючи сивих горобців на дроті.
Вже чувся спів півня із сусіднього двору,
Який спросоння сфальшивив на першій же ноті.
Ми сиділи під брамою, обіймалися,
Про щасливе майбутнє мріючи.
І кожного разу так важко прощалися,
Від розлуки немов шаленіючи.
Так буває лише в сімнадцять літ —
Божевільно, до мурашок по шкірі.
І душа розквітає, мов яблуні цвіт,
Й тече щастя коханням по тілі.
І здавалось тоді — це назавжди,
Нам окремо не вижити й днини.
Бо одне без одного — немов без води…
Пішов дощ… Залишились світлини.
