Я просочилася у вени ртуттю,
Ти не забудеш вже мене ніколи.
Ми стали єдністю — одною суттю,
Замкнувши гостре, неподільне коло.
Я впала в сни твої важким оксидом,
Де замість кисню — присмак хризантеми.
Наш спільний простір пахне антрацитом
І спалахами спаленої схеми.
У венах чуєш мій далекий шепіт
І в кожнім шумі, що приносить вечір.
Там перетворюється він у скрегіт,
Який ламає тихі рими й речі.
П’єш спогади про мене, наче каву,
Що залишає на губах безсоння.
Наш кожен дотик — це химерна вправа,
Це ніч, що тоне у твоїх долонях.
Я вже давно навчилась не чекати
І зачинила вікна всі і двері,
Щоб в тиші самоту перетирати
На білу крейду згадок на папері.
Мій дім тепер, немов суха теплиця,
Де проростає сіллю біль і втома.
Тут спогади плетуться, ніби птиця
З обрізаним крилом бреде додому.
Я просочилася у вени ртуттю,
Не обнулиш мене уже ніколи.
Ми стали єдністю — одною суттю,
Замкнувши гостре, неподільне коло…
30 вересня 2026 р.
