Останні травневі дні,
та там не бачать їх, вони,
бо там живуть усе ще у вогні
і губляться надії в тишині.
Щоранку чуємо ми звук сирен,
а останнім часом — лиш спів траурних пісень.
Від голоду там помирають люди,
а в нас: «Мам, я це не буду».
Вони лежать, а навколо стріляють,
підійти поховати не дозволяють.
Олешки — це не просто місто страху,
це місце болю, витримки і жаху.
Та ми тримаємось, потрібно почекати
і знову хмари чорні розігнати.
Ми вистоїмо, бо за плечима рідні хати.
Я закричу на цілий світ: «Допоможіть!»
Я хочу побачити сестричку, батька й мати.
Я не побоюся сказати,
що нам потрібна допомога,
вода, пожива і хоч проста робота.
Звільніть, прошу, від давніх мук,
від міста болю, страху і розлук.<br>Чумаченко Антоніна
